Борис Зіменковський: «Статус національного накладає на університет відповідні обов’язки»

Історія Львівського медичного університету сягає 1661 року, коли 20 січня за наказом короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була піднесена до рангу академії з присвоєнням титулу університету з чотирма факультетами. Однак повноцінний медичний факультет тоді утворений не був. Це сталося 16 листопада 1784 року. Протягом 1891-1898 років були збудовані й почали функціонувати нові навчальні корпуси та клінічні бази університету: анатомо-фізіологічний, патанотомічний, хімічний, акушерства і гінекології, внутрішніх хвороб, хірургії, дерматовенерології, оториноларингології та інші. Упродовж першої половини XX століття у Львові викладали медицину вчені з Кракова, Відня, Гейдельберга. Його кафедрами завідували вчені зі світовою славою — професори Г. Кадій, В. Шимонович, А. Бек, Я. Прус, А. Марс, Л. Ридигер, Я. Парнас, В. Новицький та багато інших. У 1939 році медичний факультет Львівського університету реорганізовано у Львівський державний медичний інститут, який на той час мав два факультети — лікувальний і фармацевтичний. 1996 року постановою Кабінету Міністрів України на базі Львівського державного медичного інституту створено вищий навчальний заклад IV рівня акредитації — Львівський державний медичний університет, якому через два роки після цієї події присвоєно ім’я Данила Галицького. 21 серпня 2003 року Указом Президента України університетові, який в листопаді цього року святкує 219 років, за вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки надано статус національного.Сьогодні нашим співрозмовником є ректор Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, академік Академії наук вищої школи, заслужений працівник вищої школи, доктор фармацевтичних наук, професор Борис Семенович Зіменковський.

— На сьогодні Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького є одним із найбільших і найстаріших вищих медичних навчальних закладів України. Говорячи цифрами, на 77 кафедрах, в Інституті клінічної патології, Центральній науково-дослідній лабораторії і лабораторії промислової токсикології працює 1071 учений. Серед них — 95 професорів, 365 доцентів, 60 старших викладачів, 551 асистент, 104 доктори і 592 кандидати наук. Зараз в університеті працюють 27 академіків, 8 членів-кореспондентів різних академій, 9 заслужених діячів науки і техніки, 5 заслужених працівників вищої школи України, 2 заслужені працівники фізичної культури і спорту, 7 лауреатів Державної премії України в галузі науки й техніки. За цими сухими цифрами стоїть кропітка праця конкретних людей, їхні знання і досвід, які вони кожного дня передають молодому поколінню студентів.

— Вже не вперше навідуючися на Пекарську, 69 і буваючи в різних корпусах, завжди звертаю увагу на потужну матеріально-технічну базу університету. Чи є динамічним її розвиток?

— Так. Сьогодні наш університет є сучасним багатопрофільним навчальним закладом з потужною матеріально-технічною базою, яка налічує 14 навчальних корпусів, 40 клінічних баз, навчально-виробничу аптеку. Теоретичні кафедри розташовані у 8 навчальних корпусах. В університеті працюють комп’ютерні та інтернет-класи, обладнані сучасною оргтехнікою. Бібліотека, яка налічує більш як 540 тисяч томів книг навчальної та наукової медичної літератури, теж має сучасне комп’ютерне обладнання, підтримує добрі зв’язки з іншими бібліотеками Львова та всієї України. Ми пишаємось унікальними експонатами, а їх зібрано понад 2500 в анатомічному, патолого-анатомічному та судово-медичному музеях. І з кожним роком ця база стає дедалі кращою.

— Борисе Семеновичу, підготовка фахівців сьогодні здійснюється на 7 факультетах за 12 спеціальностями. З якими лікувальними закладами міста співпрацює університет?

— Одразу хочу зазначити, що угоди на співпрацю у нас укладені не лише з лікувальними закладами Львова, але й інших міст. Клінічні кафедри університету розміщено на базі обласних, міських, залізничних лікарень, військового шпиталю, диспансерів і лікувальних центрів м. Львова, а також медичних закладів м. Луцька та курорту Трускавець. За останні 6 місяців минулого року ми уклали угоду із Львівським психоневрологічним диспансером, шпиталем прикордонних військ, Волинським обласним перинатальним центром. Завдяки такій динаміці забезпеченість ліжками клінічних кафедр університету за два минулих роки досягла цифри 12 444. Звичайно, усі кафедри забезпечені сучасним лікувальним і діагностичним обладнанням.

— З проблемою працевлаштування молодим спеціалістам доводиться стикатися?

— Студенти, які навчаються на бюджетній основі, працевлаштовуються, ми всіх випускників розподіляємо в лікувальні заклади. Що стосується тих, хто навчається за контрактом, то ці студенти після закінчення вузу шукають роботу самостійно.

— В університеті багато вчиться студентів з іноземних держав. Чи впроваджена у вас форма навчання англійською мовою?

— Так, така форма навчання є, без її впровадження готувати фахівців для 42 країн світу, а саме це здійснює наш університет, було б дуже важко. У минулому році англомовне відділення, а це підготовка 180 студентів, охопило всі курси медичного, стоматологічного та фармацевтичного факультетів. Відбувається їх залучення до участі в ліцензованих іспитах Крок-1 і Крок-2. У студентській бібліотеці створено відділення англомовної навчальної літератури, фонд якого налічує понад 1850 книг. У липні 2003 року відбувся перший випуск лікарів та провізорів, громадян іноземних країн, які пройшли повний курс навчання англійською мовою. А 2002 року урядом Йорданії Львівський медичний університет був включений до переліку вищих медичних навчальних закладів, дипломи яких визнаються на території Йорданії та інших країн Близького Сходу.

— На вашу думку, як ректора, викладача, чи є бажання у сучасних студентів вчитися, самовдосконалюватися?

— Три роки тому в університеті розпочато проходження абітурієнтами комп’ютерного тестового контролю за відсутності такого серйозного психологічного фактору, як присутність екзаменаторів. Крім того, починаючи з минулого року, абітурієнтам дозволено вступати одночасно на декілька факультетів. І у нас був цікавий випадок, коли дівчина була зарахована на три факультети одразу: лікувальна, медико-профілактична справа і педіатрія, обравши в результаті одну спеціальність. Такий підхід, звісно, ускладнює роботу приймальної комісії, проте свідчить про об’єктивність вступу. До речі, за рахунок об’єктивності краще обирати гідних професії, оскільки випадковості бути не може.

Щодо стимулу до самовдосконалення студентів, скажу так. Ми твердою ходою йдемо до ринкових відносин, і молоді люди розуміють: від того, які знання ти отримаєш, якого рівня спеціалістом станеш, залежатиме твоє майбутнє. Тому бажання добре вчитися безперечно є у всіх, у когось воно є більшим, у когось меншим, але це інша справа. До того ж завдяки сучасним методам контролю, що застосовуються сьогодні, студентів не умовляють. Не можеш, не знаєш або не хочеш учитися — іди, немає питань. І це не залежить від форми навчання — бюджетна чи контрактна. Можу сказати, що контрактники, які поступають на полегшених умовах, спочатку вчаться гірше. Але поступово їх результати покращуються, і до кінця навчання вони вирівнюються. Взагалі, я вважаю, що з роками нічого не змінилося: хочеш — будеш гарним спеціалістом, не хочеш — не будеш.

— Сьогодні багато точиться розмов щодо реорганізації медичної освіти, думки у всіх різні. Які саме зміни мають відбутися, на вашу думку?

— З роками медицина змінюється, і майбутніх лікарів вчать відповідно до сучасних вимог. Ми багато говоримо про те, що нашу вищу освіту треба наближати до світових стандартів. Але щодо рівня медичної освіти, я впевнений, ми нікому не уступаємо. Наших спеціалістів признають, шанують, поважають за кордоном. Прийнято рішення про визнання наших дипломів у Йорданії. Нещодавно у нас перебувала делегація з Малайзії, зараз розглядається питання про визнання дипломів у цій країні. Ми можемо пишатися кваліфікацією викладачів, адже в університеті працюють прекрасні викладачі, створено школи з окремих напрямів. Оскільки ефективність процесу підготовки спеціалістів залежить від рівня матеріально-технічної бази навчального закладу, звісно, ця база потребує суттєвого вдосконалення. У цьому питанні намагаємося не відставати. Якщо шість років тому ми мали всього 39 комп’ютерів, то зараз їх понад 450, тобто ми постійно йдемо вперед.

Взагалі я не консерватор, ми впроваджуємо нові форми викладання, перевірки знань студентів, але все ж таки вважаю, що найкращими є класичні засоби навчання, за якими ми готували спеціалістів. До речі, в Західній Україні медиків тривалий час готував тільки Львівський університет. Сучасна Львівщина на 90% представлена спеціалістами, котрих підготував наш університет. І рівень медицини тут є високим, вищим за деякі інші області України. Тому ламати історично визнані методи медичної освіти, робити революцію, на мою думку, не треба. Еволюціонувати процес за всіма напрямами — так, потрібно. Багато наших викладачів виїжджають за кордон на конференції, стажування, минулого року за кордоном побувало 380 осіб. Що є кращого у світі, ми тягнемо до хати, намагаючися своєчасно впроваджувати побачене в університетських стінах, якщо цього дозволяє матеріальна база.

— Якими є плани на найближче майбутнє?

— Одним з найголовніших питань залишається підготовка сімейних лікарів, адже в Україні їх потрібно понад 30 тисяч. Ми вже маємо деякі напрацювання в цьому напрямі, знаємо як вирішити це питання, потрібен лише час. Взагалі в цьому напрямі нас очікує великий обсяг роботи, оскільки останнім часом є тенденція до зменшення кількості вузьких спеціалістів і збільшення лікарів сімейної медицини. Це справедливий крок, особливо якщо зробити сімейну медицину наближеною до профілактичної. Сьогодні усі країни світу визнали майбутнім медицини профілактику захворювання, а не його лікування.

Зрозуміло, що вуз розвивається. Ми не зупиняємося на досягнутому, намагаємося мати власні клінічні бази, що зовсім не легко дається. Наприклад, наприкінці цього року розраховуємо закінчити будівництво семиповерхової стоматологічної поліклініки. Плануємо відкрити в рамках університету 2-3 інститути, сподіваюся, це нам вдасться. Взагалі все, що робиться, має бути економічно вигідним для університету, його колективу, у цьому я впевнений. Є ще ціла низка ідей, але дозвольте про них не розповідати, нехай це буде своєрідним ноу-хау нашого університету.

— Добре, тоді я спитаю по-іншому — які проблеми треба вирішити, аби ці ідеї стали реальністю?

— Із цими проблемами нам доводиться стикатися кожного дня. Наприклад, щодо збереження основних фондів, адже наш вуз є старим, кожен з корпусів потребує вкладання чималих коштів. Реставрували дах одного з корпусів — 360 тисяч гривень, реставрували фасад — ще 250 тисяч. Минулого року на капітальний ремонт пішло близько 3 мільйонів гривень. Коли кафедри досягають певного рівня, вони замовляють нове сучасне обладнання. Знову ж таки в 2002 році на закупівлю тільки лікувально-діагностичної апаратури витрачено трохи більше 3 мільйонів гривень при потребі 5 мільйонів, і ця потреба кожного року зростає, а обладнання не дешевшає.

Взагалі проблема полягає не у відсутності коштів, які можна заробити, а в тому, що керівник вузу не має можливості вільно розпоряджатися заробленими грошима. Фінансова система диктує: на ту статтю виділено стільки, на ту — стільки. І перекинути кошти на те, чого ми потребуємо більше, не так легко, хоча ці гроші йдуть не до власної кишені керівника. Це дуже серйозно заважає господарювати. Але в такому становищі опинилися всі вузи, тому нічого не залишається робити, як працювати в створених законодавством країни умовах. Кожен керівник вузу, не лише медичного, постійно ламає голову над питаннями матеріального характеру: де взяти кошти, як їх заробити? Наприклад, для стоматполіклініки, яка зараз будується, вже придбано обладнання на 900 тисяч гривень, але кожного дня я міркую, скільки потрібно ще. Питань, які потребують нагального вирішення, дуже багато, їх доводиться вирішувати кожного дня. Але хоча сучасний керівник вузу частіше виступає в ролі господарника, фінансиста, ніж науковця, я з оптимізмом дивлюся у майбутнє, вважаючи, що у нас все буде добре.

— Той факт, що університет отримав статус національного, поліпшив якимось чином умови роботи?

— Дійсно, 21 серпня 2003 року Указом Президента України нашому університетові надано статус національного, тепер ми йменуємося як Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького. Упевнений, цей крок є заслуженим, але водночас він накладає на наш вуз відповідні обов’язки, підвищує відповідальність.

Звичайно, зараз ми маємо більше прав, ніж звичайний університет IV ступеня акредитації. Наприклад, якщо звичайний вуз може змінювати типові навчальні плани в обсязі 15%, то національний на 50%. Таким чином, ми маємо реальну можливість зробити плани освітньої програми більш оптимальними, ввести щось нове, позбутися застарілого для того, щоб бути попереду в підготовці спеціаліста і піднесенні якості рівня цієї підготовки.

Є можливості соціального плану, наприклад щодо збільшення заробітної платні викладачам, якщо, звичайно, на це є кошти. На сьогодні ми змогли підняти ставки професорсько-викладацькому і допоміжному складу на 25%. Це має посприяти тому, що люди будуть працювати більш відповідально.

— Чи задоволені ви своїм колективом?

— Так. Я вважаю, що в нас дуже потужний колектив, який дотримується тих славних традицій науково-освітянських шкіл, які складалися й пестилися роками. Це колектив з великими можливостями, яким я особисто пишаюся. Понад 110 докторів наук, 860 штатних працівників на 77 кафедрах працюють в стінах університету. Лише фармацевтичний факультет цього року відзначає 150 років. Тож не були б ми сьогодні Національним університетом, якби не такий колектив.

— Борисе Семеновичу, до речі, за цією великою низкою питань вам, ректору, господарнику, вистачає часу для занять безпосередньо наукою?

— Часу на науку залишається обмаль. Звичайно, я є керівником кандидатських, докторських дисертацій наших молодих спеціалістів, можливо цього замало, хотілося б більше часу приділяти науці, але я не жаліюся, адже свого часу мною в науковій діяльності було зроблено чимало.