22-й Всесвітній конгрес Європейського товариства медичної онкології: огляд представлених досліджень

10.10.2020

22-й Всесвітній конгрес Європейського товариства медичної онкології відбувся 1-4 липня у вигляді віртуального досвіду, на якому були висвітлені проблеми профілактики та скринінгу, актуальних досліджень, імунних механізмів розвитку й імунотерапії раку шлунково-кишкового тракту тощо.

Профілактика та скринінг пухлин шлунково-кишкового тракту

Відповідно до чинних міжнародних рекомендацій щодо скринінгу на колоректальний рак (КРР) його слід розпочинати у віці 50 років у дорослих із середнім ризиком. Останні епідеміологічні дані свідчать про зростання захворюваності на КРР серед пацієнтів молодшого віку, внаслідок чого Американське онкологічне товариство рекомендує розпочинати регулярний скринінг із 45 років. K. Soufleris і співавт. (Греція) поставили за мету дослідити оптимальний вік для початку скринінгу на КРР у дорослих із середнім ризиком: 50 або 45 років? До дослідження не залучали хворих високого ризику (спадковий поліпоз кишечнику, позитивний спадковий анамнез КРР, запальні захворювання кишечнику), а також пацієнтів із симптомами (за винятком симптомів синдрому подразненого кишечнику) та хворих із неадекватною підготовкою кишечнику. Було враховано дані щодо статі, віку, а також ендоскопічні дані (рак, прогресивна аденома, будь-яка аденома, зубчастий поліп, локалізація) та щодо підготовки кишечнику (Бостонська шкала). Усього обстежено 411 пацієнтів (із них 282 – ​жінки). Порівнювали результати скринінгової колоноскопії в трьох різних вікових групах (40-44, 45-49, 50-54 роки). Підготовка кишечнику була охарактеризована як відмінна в 63,3% пацієнтів, середня – ​в 5,1% і хороша – ​в решти. Загальна частка виявлення аденоми становила 18,6% для чоловіків і 6,5% для жінок. Про ракові захворювання не повідомлялося. Частка висновків для кожної вікової групи становила: для прогресивної аденоми – ​0, 6,5 та 1,9%, для будь-якої аденоми – ​2,5; 13 та 10,4%, для зубчастих поліпів – ​0, 1,9 та 2,7%, а для ізольованих аденом правої товстої кишки – ​0, 23,1 та 33,3% відповідно. Не виявлено достовірної різниці при порівнянні вікових груп. Методом логістичної регресії показано, що аденоми трапляються в 3,3 раза частіше в пацієнтів чоловічої статі, тому питання початку регулярної скринінгової колоноскопії у віці 45 років залишається предметом обговорення.

R. Aboelhassan і співавт. (Єгипет) проаналізували поточні й очікувані майбутні зміни профілю пацієнтів із раком шлунка (РШ) і раком підшлункової залози (РПЗ) під час первинного огляду. Зібрано дані історій хвороб 919 хворих. У більшості з них спостерігали РШ (n=522; 56,8%), а не PПЗ; із перевагою чоловіків (n=295; 56,5%) над жінками віком >40 років, але <60 років (n=193; 37%). Адено­карцинома становила більшість випадків РШ: 403 (77,2%) порівняно з менш частою гастроінтестинальною стромальною пухлиною 53 (10,2%), неходжкінською лімфомою 53 (10,2%), нейроендокринною 6 (1,1%) і рідкісною патологією 7 (1,3%). РШ виявився локалізованішим, аніж метастатична хвороба (n=339; 64,9%), що достовірно вище, ніж при РПЗ (відношення шансів (ВШ) 2,60; 95% довірчий інтервал (ДІ) ­1,95-3,45), тоді як 137 (26,2%) випадків були метастатичними, 46 (8,8%) – ​не постановчими в діагностиці. РПЗ спостерігався в 397 (43,2%) випадків, був достовірно поширеним серед чоловіків (n=255; 64,2%) порівняно з групою пацієнтів із РШ (ВШ 1,38; 95% ДІ ­1,05-1,80; р=0,021) і достовірно менше спостерігався в пацієнтів віком ≥60 років (n=152; 38,3%) (р<0,001). У групі РПЗ спостерігали більше хворих (n=230; 57,2%) віком від 40 до 59 років і менше пацієнтів із РШ (n=187; 47,1%). Із 2010 по 2018 рік щороку спостерігалося збільшення частоти локалізованого та метастатичного РШ на 2,83 та 2,52 одиниці відповідно; метастатичного РПЗ – ​на 0,064 та 3,70 одиниці відповідно. Із 2018 по 2030 рік очікується збільшення локалізованих випадків РШ на 12,2%, а метастатичних випадків РПЗ – ​у 7 разів. Водночас наразі не очікується значних змін протягом років у інших епідеміологічних показниках, як-от вік, стать, місце проживання чи патологія.

Ризик виникнення раку

S. Djellouli та співавт. (Алжир) ставили за мету оцінити зв’язок між РПЗ і цукровим діабетом (ЦД). Проведено ретроспективне обсерваційне дослідження пацієнтів із РПЗ, які отримували лікування в період із 2010 по 2019 рік. Усього було залучено 115 хворих із РПЗ зі співвідношенням чоловіків і жінок 1,5:1. ЦД визначався в 42% випадків, з яких у 10% пацієнтів був діагностований за 2 роки до діагнозу раку; з них у 30 хворих спостерігали ЦД 2 типу, у 18 – ​ЦД 1 типу. IV стадію захворювання з метастазами (переважно в печінці) спостерігали у 82% пацієнтів із ЦД. Середній вік становив 61 рік (діапазон: 52-85 років) із переважанням чоловіків. У всіх хворих спостерігали адено­карциному підшлункової залози. У 55% випадків пухлина визначалася в голівці підшлункової залози, в 32% – ​у тілі та в 19% – ​у ­хвості. Отже, дослідження показало, що пацієнти із ЦД (особливо 2 типу) мають високий ризик розвитку РПЗ.

T. Mirzaev і M. Salokhiddinov (Узбекистан) порушили діагностичну проблему хронічного панкреатиту (ХП) і РПЗ. До дослідження було залучено 32 пацієнти віком від 34 до 76 років; із них 12 мали псевдопухлинний панкреатит (ПП), 11 – ​хронічний калькульозний панкреатит (ХКП) і 9 – ​РПЗ. Маркер пухлини CA 19-9 визначали радіоімунологічним методом. Ультразвукове дослідження (УЗД) та ендоскопічна ультрасонографія підшлункової залози, комп’ютерна томографія черевної порожнини проводилися всім пацієнтам, 5 хворим було виконано тонкоголкову пункцію підшлункової залози з цитологічним дослідженням. Дослідження показало, що в пацієнтів із ПП, ХКП і РПЗ активність ліпази була достовірно підвищеною порівняно з контролем (21,3±2,31; 29,9±6,4; 39,7±9,5 та 15,2±1,9 ммоль/хв відповідно; p<0,05). Також рівень СА 19-9 у хворих із ХП був підвищений порівняно з контролем, а в пацієнтів із РПЗ – ​підвищений більшою мірою (31,2±3,5; 41,3±5,8; 225,5±54,1; 10,2±1,3 нг/мл відповідно; р<0,05). За даними УЗД для ПП характерним було збільшення голівки підшлункової залози до 3,2 см і більше. За наявності РПЗ у збільшеній голівці визначалася гіпоехогенна зона, а при ХП спостерігалося дифузно неоднорідне збільшення ехогенності тканини. В обох випадках протока Вірсунга була розширена, при цьому протока підшлункової залози в разі ХП була звита (з нерівними та потовщеними стінками), а при раку – ​з рівними та тонкими стінками. При ХКП було виявлено кілька кальцифікатів. Цитологічні ознаки аденокарциноми виявлені в 3 пацієнтів; вони були підтверджені гістологічним дослідженням хірургічного матеріалу. У 2 хворих була підозра на аденокарциному, але діагноз не підтвердився. У 2 пацієнтів цитологічні дані відповідали ПП, але адено­карцинома була виявлена при гістодослідженні хірургічного матеріалу. Отже, хворим за наявності обтяженого спадкового анамнезу, ЦД, обструктивної жовтяниці, стійкого підвищення активності ліпази крові та рівня СА 19-9 слід проводити диференційну діагностику між ХП та РПЗ.

Несприятливі прогностичні фактори

L. Akhmaltdinova та співавт. (Казахстан) досліджували прогностичні біомаркери при колоректальній аденокарциномі. Визначали сироваткові біомаркери, PD-L1, онкомаркери. Використовували критерій Краскела-Уолліса та Манна-­Уїтні. Було обстежено 215 пацієнтів з уперше діагностованим КРР. Середній вік становив 66,6 року; 45% – ​чоловіки та 55% – ​жінки. Контрольна група включала 53 здорових учасників із середнім віком 47 (43-57) років. До групи порівняння увійшли 55 хворих віком 59,5 (53,3-65) років із запальними захворюваннями кишечнику. Пацієнтів із КРР було розподілено на підгрупи: з наявністю інвазивного росту (n=69) пухлини та без (n=153). У результаті дослідження не виявлено суттєвих відмінностей за рівнем біомаркерів між групою здорових осіб і хворими з нераковими захворюваннями кишечнику. Натомість СА 19-9, CYFRA 21-1, OPN, PD-L1 достовірно зросли в обох підгрупах КРР порівняно з контрольною групою й пацієнтами з нераковими захворюваннями кишечнику. Атиповим виявився рівень біомаркера VEGF у сироватці, що достовірно був вищим у підгрупі хворих із неінвазивним ростом пухлини порівняно з підгрупою з інвазивним. Рівень sFasL у сироватці крові (але не sFas) був схожим, досягаючи максимуму в групі з неінвазивним ростом пухлини (р=0,0001). Отже, існує взаємозв’язок між наявністю інвазії та рівнями біомаркерів (sFasL) у цій популяції пацієнтів Казахстану.

A. Jayarangaiah і співавт. (США) представили дані аналізу клінічних характеристик і виживаності хворих із функціо­нальними ендокринними пухлинами (ФЕП) шлунково-­кишкового походження на основі бази даних SEER. Проаналізовано 529 пацієнтів із ФЕП; середній вік становив 56 років. Гендерних відмінностей не виявлено. Більшість ФЕП локалізувалися в підшлунковій залозі (67,1%) та в тонкій кишці (13,8%). Найпоширенішими ФЕП були гастринома (56,3%) й інсулінома (23,8%), далі спостерігалися глюкагонома (11,2%), ВІПома (5,3%) та соматостатинома (3,4%). Хірургічне втручання було проведено в 55,8% випадків. Медіана загальної виживаності (OS) за методом Каплана-Мейєра для всіх пацієнтів становила 9,8 міс (95% ДІ ­7,9-11,8) при 5-, 10- та 20-річній OS (63,7; 49,3 та 26% відповідно). Медіана онкоспецифічної виживаності (CSS) становила 8,5 року (95% ДІ ­12,8-24,2) при 5-, 10- та 20-річній CSS (74,1; 65,6 та 47,2% відповідно). За гістологічним типом найнижча OS спостерігалася в разі глюкагономи, потім – ​ВІПоми, далі – ​гастриноми й інсуліноми. При багато­факторному аналізі вік >50 років, відсутність хірургічної резекції, метастазування та низька диференціація виявилися несприятливими прогностичними факторами. Отже, незалежно від гістологічного типу та місця виникнення, пацієнти з ФЕП мають сприятливий прогноз (особливо при лікуванні з успішною хірургічною резекцією).

H. Wang і співавт. (США) надали дані з глобальної смертності від раку жовчних проток (РЖП) або холангіо­карциноми (ХК) за інформацією бази Всесвітньої організації охорони здоров’я. Обчислювали стандартизований за віком показник смертності (АSR) (на 100 тис. пацієнто-­років) і cередньоквадратичну похибку. Проаналізовано дані 39 країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Європи; з них найвищий рівень смертності від ХК спостерігався в пацієнтів у Республіці Корея, як віком <75, так і ≥75 років (ASR 12,99 та 130,00 відповідно). Найнижчий рівень смертності був у Грузії та Киргизстані для хворих віком <75 років (ASR 2,07) і в Республіці Молдова для пацієнтів віком >75 років (ASR 9,27). Оцінка регіональних відмінностей у Великій Британії показала, що хворі в Північній Ірландії та Шотландії мали вищі показники смертності, ніж пацієнти в Англії та Вельсі. Як це характерно для більшості видів раку, у хворих похилого віку рівень смертності вищий, аніж у пацієнтів молодшого віку: найвищий показник відносної смертності (RMR; вік <75 років) між двома віковими групами був у Японії (20,43), а найнижчий – ​у Кир­гизстані (6,61). Показано, що рівень смертності збільшився понаднормово у 25 із 39 країн. Найвищий приріст смертності спостерігався в Литві (середньорічна зміна у відсотках, AAPC 4,65%). Стосовно підтипів ХК, то виявилося, що найвища смертність у разі внутрішньопечінкової ХК спостерігалася у 26 країнах, у разі РЖП – ​у 12 країнах, а за поза­печінкової ХК – ​в Японії. Рівень смертності (залежно від підтипів) був рівномірно розподілений між чоловіками та жінками, але рівень смертності від РЖП був вищим серед жінок для більшості країн. Отже, ХК – ​рідкісний діагноз порівняно з іншими злоякісними пухлинами в багатьох країнах, але рівень смертності від ХК залишається високим і в геометричній прогресії є вищим у пацієнтів похилого віку. За останнє десятиліття вищі показники смертності від ХК зберігаються в певних географічних районах (особливо в Японії).

Якість життя

I. Turgeman та I. Ben-Aharon (Ізраїль) представили профілі користувачів програми Stop-Cancer, призначеної для пацієнтів віком 18-44 роки. В анкеті, розповсюдженій у межах інтернет-платформи, пропонувалося оцінити користь мережі щодо отримання медичної та правової інформації, полегшення почуття самотності чи страху та загального задоволення. Повідомлені результати аналізувалися за допомогою точного критерію Фішера (p=0,05). Анкетування пройшли 523 учасники. КРР був третім за поширеністю злоякісним захворюванням після раку молочної залози та гемобластозів. У більшості хворих (73%) метастатична хвороба була відсутня, 25% пацієнтів зазнали досвіду рецидиву захворювання, а в 79% не спостерігалося ознак захворювання на момент завершення обстеження. Учасники зверталися до мережі з метою подолання стресу на основі контролю емоцій (77%), медичної та правової інформації (47 і 48% відповідно) та сімейних питань. 40% опитуваних повідомили про полегшення почуття самотності значною мірою. Натомість в 11% пацієнтів онлайн-опитування посилювали страхи та тривогу. Не виявлено суттєвих відмінностей між тими, хто вилікувався, й тими, хто страждає на активний рак, а також між пацієнтами з метастатичним і локалізованим захворюванням; але хворі, котрі одужали, пов’язують анкетування на платформі з більшим полегшенням відчуття самотності. Та половина учасників, яка була одруженою, а також ті (62%), хто відвідував університет або групу, котра знаходила інформацію про охорону здоров’я та соціальні права, повідомляли про вищий рівень задоволеності. Натомість 12% учасників, які вважали себе релігійними особами, виявляли нижчий рівень задоволення від подолання ситуації, ніж нерелігійні. Більшість учасників (75%) наполегливо рекомендували платформу; 36% зберігали повну зайнятість працею. Відносно однорідний характер профілів користувачів свідчить про необхідність докладати більше зусиль, спрямованих на пацієнтів із метастазами, релігійних або менш освічених хворих, які демонструють вищий рівень тривожності й нижчий рівень задоволеності.

Сучасні стратегії лікування раку шлунково-кишкового тракту

A. Oliveira та співавт. (Португалія) провели комплекс­ну оцінку лікування раку товстої кишки в літніх людей. До дослідження було залучено 281 пацієнта; середній вік – ​77 років (65-96), переважно чоловіки (60,1%). Хірургічне втручання проведено у 84,7% (238) випадків, 7 хворим проводилася метастазектомія. 18 пацієнтів із метастазами печінки не відповідали критеріям для хірургічного лікування, а у 23 хворих були відсутні умови доступу до резекції. Системне лікування отримали 134 пацієнти, при цьому 115 хворих (86%) показали хорошу толерантність до лікування. Як першу лінію ад’ювантної терапії більшість отримували капецитабін – ​46 (47%), FOLFOX – ​23, CAPOX – ​18 і 10 – ​інше. Також 57 пацієнтів проліковано щодо метастатичної хвороби, котрі отримали як першу лінію таке лікування: 13 хворих – ​FOLFIRI/бевацизумаб, 11 – ​капецитабін, 7 – ​FOLFIRI, FOLFOX/бевацизумаб або FOLFIRI/цетуксимаб, решта мали інші схеми лікування. 23 пацієнти змогли розпочати терапію другого ряду при метастатичних захворюваннях; 9 хворих були готові розпочати третю лінію лікування. Медіана виживаності становила 13 міс. На момент дослідження 104 пацієнти померли (37%); із них 61 помер від захворювання та 43 – ​з різних причин або через супутні захворювання. Підсумовуючи дані цього дослідження, можна зробити висновок про доцільність геріатричної оцінки загального стану здоров’я пацієнта на кожному прийомі хворого з метою визначення найкращого терапевтичного підходу з огляду на хірургічне втручання та системне лікування. У цьому дослідженні в більшості пацієнтів літнього віку спостерігалася хороша толерантність до лікування, а смертність визначалася різними причинами, крім самого захворювання.

J. Uhlig і співавт. (США) оцінили використання сучасних стратегій лікування прогресивної гепатоцелюлярної карциноми (ГЦК) та її наслідків. Пацієнтів із місцевим лікуванням, включаючи резекцію, не залучили до дослі­дження. Усього обстежено 1167 хворих, серед яких більшість – ​чоловіки (n=930) із середнім віком 66 років кавказької національності (n=651). Більшість пацієнтів отримували інгібітори тирозинкінази (n=1,073; 91,9%) або імуномодулювальну терапію PD‑1 (PD‑1 IMT; включаючи ніволумаб і пембролізумаб) (n=227; 19,5%), потім – ​хіміо­терапію (n=63; 5,4%) й інгібітори фактора росту судинного ендотелію (n=11; 0,9%). Не виявлено суттєвих відмінностей, включаючи демографічні показники (вік, стать, раса, діабет, ожиріння), етіологію, ступінь захворювання печінки (гепатит, зловживання алкоголем, асцит, енцефалопатія) та рік діагностики. При середньому періоді спостереження 27,3 міс загалом померли 873 пацієнти (74,8%). Загальна виживаність корелювала з лікуванням у тих пацієнтів, які отримували PD‑1 IMT і демонстрували тривалішу виживаність, порівняно з тими, хто не отримував PD‑1 IMT (ВШ 0,53; 95% ДІ ­0,43-0,63; p<0,001). Загаль­ний показник виживаності за 1, 2, 3, 5 років становив 54,0; 36,1; 19,5; 12,4% для пацієнтів із застосуванням PD‑1 IMT і 30,0; 15,0; 7,4; 1,7% без PD‑1 IMT відповідно. Отже, для системного лікування прогресивної ГЦК у США найчастіше застосовують ІТК, після чого проводиться таргетна імунотерапія PD‑1. Наразі PD‑1 IMT переважно застосовують як варіант лікування другої лінії. Пацієнти, котрі отримували PD‑1 IMT, продемонстрували тривалішу загальну виживаність порівняно з тими, хто не отримував PD‑1 IMT, відзначивши в такий спосіб клінічне значення імунної терапії в лікуванні ГЦК.

Біосумісні С₆₀ фулерени – ​потужні антиоксиданти, що здатні накопичуватися в печінці та є нетоксичними. H. Kuznietsova та співавт. (Україна) у співпраці з Технічним університетом Ільменау (Німеччина) вивчали їхній вплив на клітини HepG2 та стан печінки на моделях щурів із ГЦК. Клітини HepG2 були інкубовані з колоїдним розчином С₆₀ фулеренів (C60 FAS); проводилися оцінка IC50, редокс-статус клітин, рівня пан-цитокератину, виментину й експресії p53. C60 FAS уводили щодня (0,25 мг/кг) після підтвердженого цирозу печінки протягом 7 тиж. Ушкодження печінки оцінювали шляхом використання шкали фіброзних змін Ishak, дослідження сироватки крові та рівнів окислювально-відновних маркерів. Здійснювалася оцінка медіани виживаності (на 53-му тижні) та метастазів підшлункової залози. Дослідження HepG2, яким уводився C60 FAS, продемонстрували IC50 редокс-статус клітини = 108,2 ммоль і пригнічення глюкозо‑­6-фосфат-дегідрогенази (Г6ФД) дозозалежним чином (аж до повного блокування) з одно­часним підвищенням активності лактатдегідрогенази (ЛДГ) (до 63%). Змінився окислювально-відновний стан клітин HepG2: збільшення супероксиддисмутази (СОД) (до 93%) і зменшення карбонілових білків (до 95%) показали відновлення окислювально-відновного стану, але зниження рівня каталази, глутатіонтрансферази, глутатіонпероксидази та глутатіону (на 22-46%) і підвищення малонового диальдегіду (МДА) до 6,5 раза вказувало на окислювальний стрес. Стосовно ГЦК‑щурів C60 FAS покращили виживання щурів, схоже на 5-фторурацил (5FU) (31 (35; 30) і 30 (32; 7) тиж відповідно порівняно із 17 (23; 3) тиж у нелікованих тварин). У підшлунковій залозі протягом 22-го та 53-го тижнів у групі C60 FAS не спостерігалося атипових клітин, але в групі 5FU відзначалися добре розвинені метастази на 53-му тижні, тоді як у нелікованих тварин продемонстровано агрегати новоутворених клітин і добре розвинені пухлини на 22-му тижні та масивне метастазування на 53-му тижні. Печінка ГЦК‑щурів продемонструвала добре розвинені пухлини (10 (10; 11) балів) зі встановленим цирозом (5 (5; 5) балів). Білірубін, аланін­амінотрансфераза, аспартат­амінотрансфераза, γ-глутаміл­транспептидаза та всі окислювально-відновні маркери печінки були підвищені в 1,7-7,7 раза. При використанні C60 FAS спостерігалися зменшення ураження печінки (до 7 (5; 10), відсутність пухлин) і фіброзу (знизився до 3,3 – 2,3; 3,9), зниження рівня ферментів печінки (на ­12-15% до рівня контролю) та нормалізація рівня ­білірубіну й ­окислювально-відновних маркерів. 5FU був менш ефективним: показник ураження печінки відповідав 10 (5; 12) (невеликі поодинокі пухлини); фіброзний бал становив до 3 (2,25; 3,38), ферменти печінки залишалися підвищеними, білірубін знижувався на 40%, але залишався вищим, аніж у групі контролю, спостерігалося вирівнювання окислювально-відновних маркерів. Отже, показано, що C60 FAS пригнічує ріст клітин HepG2 та розвиток ГЦК і метастазування, а також покращує виживання тварин. Цитостатична дія С₆₀ фулеренів може бути реалізована шляхом посилення р53 та блокування Г6ФД. Окрім того, що С₆₀ фулерени покращують окислювально-відновний стан HepG2, вони можуть позитивно впливати на процеси малігнізації печінки in vivo, а також нормалізувати печінкові маркери сироватки крові. Отже, C60 FAS можна розглядати як потенційний лікарський засіб у боротьбі з ГЦК.

Група вчених на чолі з D. McHale (США) запропонувала новий метод імунотерапії раку, що полягає в пероральному введенні самостійного неколонізувального прозапального штаму Bifidobacterium animalis ssp. lactis, позначеного як EDP1503. Клінічну ефективність EDP1503 досліджували на підшкірно імплантованих моделях пухлинних ізотранс­плантатів і на моделі метастазів у легенях. Механізм дії був розкритий шляхом аналізу ex vivo мікросередовища пухлини та черевних дренувальних лімфатичних вузлів кишечнику й був додатково досліджений за допомогою функціональних досліджень in vitro з клітинами мишей і людини. Доклінічно EDP1503 послаблює ріст пухлини (що схоже на шлях інгібування PD‑1) із посиленою активацією як природних клітин-кілерів, так і CD8+ Т‑клітин усередині пухлини. EDP1503 сприяє імуногенному ремоделюванню мікросередовища пухлини, зменшуючи активацію імуносупресивних клітин, як-от мієлоїдні супресорні клітини й регуляторні Т‑клітини, та збільшуючи кількість активованих імуностимулювальних дендритних клітин, інтерферон-гамма продукувальних пухлино-інфільтрувальних лімфоцитів і CD8+ цитотоксичних Т‑клітин. У клінічному дослідженні фази 1b, в якому взяли участь 32 пацієнти з метастатичним КРР, комбінована терапія EDP1503/пембролізумабом виявилася безпечною й добре переносилася з відсутністю серйозних побічних ефектів, пов’язаних із лікуванням. Тривають подальші клінічні дослідження когорт пацієнтів у додаткових типах пухлин.

Хірургічне втручання може забезпечити 5-річне виживання близько 40% пацієнтів із КРР; натомість тільки 25% із метастатичним ураженням печінки (мКРР) є резектабельними. Передопераційне лікування проводиться з метою зменшення розмірів макроскопових нерезектабельних метастазів до «потенційно резектабельних». E. Saad і A. Rayan (Єгипет) провели літературний пошук у базах даних Scopus та Ovid для виявлення досліджень періопераційного системного лікування печінково-­резектабельних і нерезектабельних мКРР. Аналіз був стратифікований відповідно до дизайну дослідження. Проводився розрахунок загального відсотка пацієнтів з об’єктивною відповіддю на лікування (RR), рівня резекції (R0) та кореляції між RR і R0. Здійснено два окремі аналізи 8 рандомізованих контрольованих досліджень (РКД) і 20 когортних досліджень. У РКД не виявлено впливу різних протоколів лікування на R0 (p=0,734), без додаткової переваги таргетної терапії на R0 (p=0,634). Кореляція між RR і RO виявилася недостовірною, досягнення високого показника ефективності лікування не стало предиктором для резекції R0 (p=0,305). Щодо 20 інших когортних досліджень, то в 9 випробуваннях застосовували лише хіміотерапію, тоді як в 11 дослідженнях хіміо­терапію застосовували в комбінації або з бевацизумабом, або з цетуксимабом у хворих із геном K-RAS «дикого» типу. Спостерігався достовірно вищий середній коефіцієнт відповіді на цетуксимаб у поєднанні з хіміотерапією (68,8%), ніж хіміотерапія бевацизумабом або лише хіміотерапія (p=0,048). Пряма кореляція між показниками RR і R0 (R=0,496) виявилася несуттєвою (p=0,06). FOLFOX4 також використовувався в 3 когортних дослідженнях і досяг вищих показників RR і R0 порівняно з іншими схемами лікування. В одному з РКД та одному когортному дослідженні моноклональні антитіла анти-EGFR у поєднанні з хіміотерапією спричинили шкідливі наслідки при перед­операційному застосуванні в резектабельних формах мКРР. Для нерезектабельних мКРР у 6 дослідженнях застосовували лише хіміотерапію; режим на основі іринотекану досягав найвищого показника R0 (33%). Бева­цизумаб застосовували у 2 випробуваннях із частотою збільшення обсягу операцій на 42% у поєднанні з CAPOX. Цетуксимаб застосовували в 7 дослідженнях із показниками RR (79,7%) і R0 (80%) в одному з досліджень. Отже, чітких переваг застосування передопераційної хіміо­терапії при резектабельному мКРР не виявлено. При нерезектабельному мКРР використання таргетної терапії дає змогу досягти вищої ефективності лікування та корелює з вищим рівнем резекції пухлини. Необхідні подальші РКД для оцінки впливу комбінованого підходу на частоту збільшення обсягу операцій і виживаності пацієнтів.

Підготувала Марія Ільницька

Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 16 (485), 2020 р.

СТАТТІ ЗА ТЕМОЮ Гастроентерологія

15.11.2020 Гастроентерологія Виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки: аспекти діагностики

Виразкова хвороба (ВХ) – ​хронічне рецидивне захворювання, що протікає з чергуванням періодів загострення та ремісії, основною морфологічною ознакою котрого є утворення дефекту (виразки) в стінці шлунка та/або дванадцятипалої кишки (ДПК)....

15.11.2020 Гастроентерологія Актуальні питання сучасної гастроентерології

24-25 вересня в місті Дніпро відбулася науково-практична конференція з міжнародною участю «XII Український гастроентерологічний тиждень». Інститут гастроентерології організував конференцію в режимі онлайн, що дає змогу в цей непростий період не втрачати якості знань і підготовки лікарів. Відбулося цікаве спілкування та була проведена плідна робота з дотриманням усіх протиепідемічних заходів....

15.11.2020 Гастроентерологія Сучасні тенденції в лікуванні захворювань органів травлення: від гастропротекції до метаболічної терапії

Насичена програма XII Українського гастроентерологічного тижня, що відбувся 24-25 вересня, включала доповіді провідних українських експертів щодо діагностики та лікування кислотозалежних захворювань, гелікобактерної інфекції, функціональних розладів шлунково-кишкового тракту (ШКТ) і патології печінки....

15.11.2020 Гастроентерологія Тривала терапія інгібіторами протонної помпи чи фундоплікація: що обрати при гастроезофагеальній рефлюксній хворобі?

Незважаючи на несприятливі епідеміологічні умови, наукове життя вітчизняної медичної спільноти триває. Так, 24-25 вересня відбулася науково-практична конференція з міжнародною участю під назвою «XII Український гастроентерологічний тиждень»....