Роль запалення в патогенезі остеоартриту та можливості хондропротекторної терапії

Стаття у форматі PDF

У межах науково-практичної конференції «Міждисциплінарні проблеми ревматології», що відбулася 15 травня 2019 р. у столиці, доктор медичних наук, професор Ірина Юріївна Головач (Клінічна лікарня «Феофанія» Державного управління справами, м. Київ) представила доповідь на тему «Роль запалення в патогенезі остеоартриту та можливості хондропротекторної терапії».

На початку доповіді Ірина Юріївна заз­начила: «Основна частина наших па­цієнтів – ​хворі на остеоартрит (ОА), тому ця проблема й надалі залишається дуже актуальною. На сьогодні сучасна медицина відходить від концепції, що пов’язує ОА із дегенеративно-дистрофічними процесами». Відтак, професор зупинилася на патогенезі захворювання.

Отже, ОА – ​це патологія, що відноситься до групи захворювань запального характеру. Під впливом травм, перенавантажень та метаболічних змін виникають хронічне запалення, пошкод­жен­ня та патологічне ремоделювання тканин, які формують суглоб. На даний процес реагують синовія, хондроцити, жирова тканина, судини, змінюючи свою метаболічну активність, та починають виробляти велику кількість цитокінів, хемокінів, факторів росту. Такі зміни, відповідно, викликають опосередковані запальні реакції. Тож пошкод­жен­ня хряща призводить до вивільнення так званого патерна прозапальних цитокінів, які активують макрофаги, виділяються прозапальні медіатори, що вторинно руйнують суглобовий хрящ і посилюють запалення (Loeser et al., 2012; Orlowsky et al., 2015).

Неабияку роль у розвитку запального процесу в суглобі відіграють механо­рецептори, що є структурами хондроцитів, синовіоцитів, фібробластів. Будь-яка механічна дія на суглоб подразнює дані структури, які передають внутрішньо­клітинні сигнали, призводячи до надлишкової експресії прозапальних медіа­торів та наступного їхнього виділення у синовіальну рідину (Sokolove et al., 2013; Corlov et al., 1972; Pelletier et al., 1991; Locser et al., 2012).

У середині 90-х рр. минулого століття мікробіолог із Гарварда G.S. Hotamisligil запропонував новий термін, який характеризує низькорівневий, хронічний, уповільнений запальний процес при ожирінні, дисліпідемії, інсулінорезистент­ності, – «метазапалення». В основі формування метаболічного синдрому лежить саме метазапалення: надмірне поступлення нутрієнтів призводить до ожиріння, підвищеної метаболічної активності жирових клітин, що продукують адипокіни та цитокіни, і, відповідно, до низькорівневого («холодного») системного запалення. Своєю чергою цей «в’ялий» запальний процес запускає каскад метаболіч­­них порушень (метаболічний синдром), склад яких визначається у кожному конкретному випадку індивіда (коморбідністю, генетичною схильністю, способом життя тощо).

Саме ожиріння опосередковує метазапалення, зокрема в суглобах, формуючи порочне коло, з больовим синдромом, зниженням м’язової сили, структурними змінами. Метазапалення лежить в основі ОА неопорних суглобів, субклінічного синовіту і прогресуючої втрати хряща у пацієнтів з ожирінням і метаболічним синдромом (Calay et al., 2013; Hotamisligis, 1993; Курята, 2016).

Як зазначила доповідачка, ОА – ​це захворювання зі зміненим фенотипом, тобто під впливом постійної дії прозапальних цитокінів змінюється фенотип хондроцитів, а саме:

• анаболічний фенотип пов’язаний із підвищенням аггреканів та колагену ІІ типу;
• фібропластичний фенотип (вихід у фіброз) – ​підвищена продукція колагену І і ІІІ типу;
• гіпертрофічний і катаболічний – ​фенотипи, напряму пов’язані з розвитком ОА.

Тому генетика, біомеханічні фактори, внутрішній та зовнішній вплив призводять до порушення метаболізму суглобових тканин.

Як наслідок, виникають запалення, біль, структурні порушення, зниження функції, тобто клініка сформованого захворювання (Rheumatology Advance, 2013).

На сьогодні для усунення чи зменшення інтенсивності симптомів застосовують симптомомодифікувальні препарати, насамперед нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП). Проте на патогенез можна впливати тільки структурно­модифікувальними – ​це п’ять препаратів, що мають доказову базу та включені у рекомендації: хондроїтину сульфат, глюкозаміну сульфат, піаскледин, гіалуронова кислота, діацереїн.

І.Ю. Головач звернула увагу аудиторії на препарат піаскледин, діючими речовинами якого є неомилювані сполуки авокадо та сої. Цей лікарський засіб входить до рекомендацій EULAR. На даний час це один із найпотужніших антицитокінових препаратів, що має наступний механізм дії:

• підвищує експресію трансформувального фактора росту 1 і 2 (TGF-β₁ i TGF-β₂);
• підвищує експресію інгібітора активатора плазміногена (РАІ‑1);
• стимулює синтез протеогліканів та утворення колагенових волокон;
• пригнічує і блокує інтерлейкін‑1 (ІЛ), чим опосередковано чинить колагено­літичну дію на хондроцити;
• пригнічує стимульований ІЛ‑1β синтез металопротеїназ хондроцитами;
• гальмує стимулювальний вплив ІЛ‑1β на експресію ІЛ‑6, ІЛ‑8 та простагландину Е₂ (PgE₂).

Тут слід зауважити, що ІЛ‑1 – ​один із патогенних цитокінів при ОА. Са­ме ІЛ‑1 підвищує транскрипцію генів, які контролюють деструктивні процеси у хрящі та продукцію прозапальних прос­тагландинів. Як наслідок – ​пригнічення продукції хондроцитами колагену 2-го типу та агреканів.

Крім того, піаскледин стимулює синтез колагенових волокон у культурі хонд­роцитів (Бадокін, 2007; Au et al., 2007). Також препарат викликає значне підвищення рівня TGF-β у синовіальній рідині колінних суглобів при різному дозуванні (Аltinel et al., 2007).

У 2018 р. було проведене експериментальне дослід­жен­ня, в якому порівнювали ефективність піаскледину із TGF-β₁ відносно хондрогенного диференціювання людських жирових стовбурових клітин. Результати показали, що піаскледин підсилює проліферацію та виживаність диференційованих хондроцитів у каркасах фібрину та є достовірно ефективнішим за TGF-β₁. Крім того, препарат переш­коджає руйнуванню хряща і сприяє його відновленню. Піаскледин змінює рівні факторів росту, що беруть участь у патогенезі ОА, а саме збільшує TGF-β₁ і TGF-β₂ у синовіальній рідині та знижує опосередковану запаленням деградацію хряща за рахунок зменшення продукування ІЛ‑1, PgE₂ і металопротеїназ‑3 у хондроцитах. Досліди in vitro показали, що піаскледин може стимулювати й відновлювати вироб­лення агрекану після обробки культури ІЛ‑1 (Hashemibeni et al., 2018).

Структурно-модифікувальний ефект піаскледину було доведено у двох великих дослід­жен­нях. Так, у проспективному рандомізованому подвійному сліпому вип­робуванні ERADIAS за участю 499 пацієнтів із помірним больовим синдромом препарат уповільнював звуження суглобової щілини кульшового суглоба порівняно із плацебо, що є достовірною ознакою сповільнення прогресування ОА при довготривалому прийомі (Macheu et al., 2013).

Ще одне дослід­жен­ня, в якому порівнювали дію піаскледину й хондроїтину сульфату із 6-місячним застосуванням у пацієнтів з ОА колінного суглоба, включало 364 особи. Було показано, що піаскледин і хондроїтину сульфат рівною мірою проявляли симптомно-модифікувальний ефект, впливаючи на функціональний індекс виразності ОА Університетів Західного Онтаріо та МакМастер (WOMAC) і больовий індекс Лекена на 50%, при цьому в групі Піаскледину була краща переносимість (Pavelka et al., 2010).

Підсумовуючи вищевикладене, варто заз­начити, що препарат Піаскледин 300 має наступні переваги:

• достовірне зменшення больового синд­рому;
• відсутність взаємодії з іншими препаратами;
• унікальний антицитокіновий механізм дії;
• зниження потреби в НПЗП;
• покращення функції суглобів;
• зручність прийому препарату (1 таблетка на добу).

Підготувала Наталія Нечипорук

Тематичний номер «Кардіологія, Ревматологія, Кардіохірургія» № 3 (64) червень 2019 р.