Українська модель реформування медицини – запорука здоров’я нації

Для об’єктивної незаангажованої оцінки ситуації, що склалася перед початком кінцевого етапу реформування медичної галузі в Україні, варто ознайомитися з поглядами практичних лікарів. У пам’яті одного з авторів цієї публікації, лікаря-хірурга, ще не згасло відлуння минулої медицини з її плюсами та мінусами. А з метою уникнення однобічної оцінки вбачається раціональним співавторство з молодшим на два покоління фахівцем – лікарем-психіатром, який 12 років працював хірургом, закінчив курси організаторів охорони здоров’я, спортивної медицини, навчався нейролінгвістичного програмування, займався реабілітацією психосоматичних хворих, має досвід проведення інтелектуальної психокорекції і, крім того, закінчив школу помічників народних депутатів України.

Отже, сьогодні без права на помилку потрібно знайти відповідну для наших соціально-економічних і географічних умов ефективну модель реформування системи охорони здоров’я. Наукові досягнення у сфері технологій та інформатики дають змогу значно прискорити цей процес, на який раніше потрібні були десятиліття, ба навіть століття. За словами одного древнього філософа, мудрості потрібно вчитися в сліпих, які кожний наступний свій крок прощупують тростинкою. Було би доцільно в наших реаліях застосувати цей постулат.

Орієнтація на закордонні моделі організації охорони здоров’я Україні не підходить хоча би з тієї причини, що за останнє століття наша та зарубіжна медицина розвивалися на діаметрально протилежних принципах. До того ж їхня охорона здоров’я теж потребує коригування. Колишній президент США Барак Обама підкреслював, що 30 млн американських громадян не мали матеріальної можливості забезпечити медичне страхування свого здоров’я. Тільки після численних баталій у владних верхах йому вдалося домогтися часткового покращення ситуації. З цим теж потрібно рахуватися під час реформування нашої медицини. Можна дійти висновку, що копіювання організації системи охорони здоров’я як європейських держав, так і США недоцільне.

Україна – ​самостійна та самодостатня перспективна держава, котра спроможна мати власну модель охорони здоров’я, на яку в майбутньому зможуть орієнтуватися й держави-сусіди. Ще в XIX столітті були проведені геодезичні дослідження, в результаті яких підтверджено, що географічний центр Європи розташований у селі Діловому, що на Закарпатті. Зважаючи на це, всі країни, що нас оточують, можна вважати периферією України. Нині за принципом відцентрового руху з багатьох питань медицини ми змушені орієнтуватися на ті держави. Сподіваємося, що через певний час ситуація кардинально зміниться. Адже ще древні римляни вважали: «Tempora mutantur et nos mutamur in illis», що в перекладі означає: «Часи змінюються, і ми змінюємося разом із ними».

Здоровий глузд підказує: попри наявний негатив у нашому минулому, потрібно пам’ятати й позитивні моменти. Тодішня система охорони здоров’я значно відрізнялася від такої західних країн, в організаційному плані медична допомога була загальнодоступною та безплатною для всіх громадян, до того ж наближеною до місця проживання. На наш погляд, не все з медицини минулого має бути відкинуто на звалище історії, дещо можна використати реформаторами в осучасненому вигляді.

Найбільш наближеною до населення ланкою медичної допомоги громадянам у минулому була мережа дільничних лікарів, які займалися виключно лікувальною справою. На сучасному етапі ця служба набула статусу сімейних лікарів, функції яких значно збільшилися. Думаємо, що сімейний лікар повинен працювати за типом головного лікаря своєї дільниці з розширеними правами. Як організатор охорони здоров’я він повинен сприяти профілактичному напряму медицини, контролювати санітарно-епідеміологічний стан шкіл, дитячих садочків, громадських закладів харчування й торгівлі, створювати умови для регулярної вакцинації та протиінфекційних щеплень. Для підвищення ефективності й оперативності в роботі сімейному лікарю потрібно надати в окремих випадках право безпосередньої шпиталізації хворого в профільні стаціонарні відділення без проходження поліклінічного етапу.

На сьогодні сімейний лікар і його помічник, медична сестра, зобов’язані вміти користуватися комп’ютерною технікою, а також проводити лікувальну роботу на відповідному рівні. Настав час відійти від рукописного ведення амбулаторних карт, які вже віджили свій вік. На нашу думку, для збереження даних про стан здоров’я кожної людини від народження до останніх днів було би доцільно завести електронну «карту здоров’я», номер якої повинен збігатися з ідентифікаційним номером людини, що не змінюється впродовж усього життя. Відомості, занесені в «карту здоров’я», є персональною власністю громадянина й тільки той зможе ознайомитися з ними, кому власник карти дає на це дозвіл шляхом уведення пін-коду. У цій карті будуть збережені всі важливі дані щодо стану здоров’я: проведені щеплення й вакцинації, амбулаторне та стаціонарне лікування, оперативні втручання, результати спеціальних обстежень, аналізів тощо.

При переході від амбулаторних карт на пропоновану нами нову систему не буде порушено право кожного громадянина вибрати собі лікаря, котрому той довіряє своє здоров’я, а також відпаде необхідність укладати письмовий договір на лікування. Це дасть можливість уникнути нездорової конкуренції між лікарями через заробітну плату, що наразі регулюється кількістю договорів. Оплата праці сімейних лікарів має залежати від їхньої атестаційної категорії, яких на сьогодні є п’ять: без категорії, третя, друга, перша та вища. Щоби надати лікарям можливості професійного росту в прискореному режимі, термін дії кожної категорії скоротити з 5 до 3 років.

Створенню нормальних умов праці сімейних лікарів і наближенню їх до хворих сприяло би рішення місцевих органів влади виділити приміщення із засобами телефонного зв’язку, для збереження документації, приладів первинного обстеження, комп’ютера. У містах це може бути переобладнана однокімнатна квартира на першому поверсі багатоповерхових житлових будинків, а в сільській місцевості – ​залежно від наявних можливостей. Викладені позиції не є безальтернативними, але фактично допомогли би при реформуванні інституту сімейних лікарів.

Важливим моментом реформування медичної галузі є перегляд організації роботи швидкої та невідкладної допомоги. Прийняття певних ірраціональних заходів призвело до незадоволення населення, запізнілої шпиталізації та несвоєчасного надання спеціалізованої допомоги. Нині терміново потрібно повернутися до колишньої форми роботи служби, взявши її за основу, але з деяким осучасненням через комп’ютеризацію. Радикальні зміни залежать від створення належної інфраструктури, стану доріг, санітарного транспорту, зокрема санітарної авіації, особливо для територіально віддалених сільських районів, наявності хоча би парамедиків на місцях. Реформаторів цього напряму очікує важка робота з організації надання своєчасної кваліфікованої медичної допомоги хворим.

На жаль, маємо констатувати, що так звана оптимізація санітарно-епідеміологічної служби з її значним скороченням призвела до небажаних результатів, а саме зростання кількості харчових отруєнь в освітніх і дитячих дошкільних закладах, торгівлі неякісними продуктами тощо. Недоліки в проведенні щеплень і вакцинації спричинили зростання частоти інфекційних захворювань. Спеціалісти-практики й науковці повинні допомогти реформаторам у прийнятті адекватних рішень щодо цих проблем.

Одним із пріоритетних питань реформування української медицини має стати перехід на обов’язкове державне медичне страхування. У зв’язку з відсутністю на цей час можливостей його повного одночасного запровадження пропонуємо триетапну систему переходу, про яку більш предметно висловлені погляди в статті «Практичні рекомендації щодо безальтернативного переходу на страхову медицину з державним забезпеченням страхування пенсіонерів та інших неспроможних громадян» (підготовлена до публікації в найближчому номері газети «Новини медицини та фармації»). Підкреслюємо, що без своєчасного й, можливо, вольового вирішення цієї проблеми стан здоров’я нації ще роками залишатиметься в незадовільному стані.

У багатогранній роботі з реформування постійна увага повинна звертатися й на повернення до профілактичного напряму охорони здоров’я, що позитивно зарекомендував себе в минулому й залишається перспективним у майбутньому. Позиція авторів із цієї проблеми була викладена в статті під назвою «Повернення до профілактичного напряму медицини – ​своєчасний захід поступового піднесення рівня народного здоров’я тепер і надалі» (Здоров’я України, № 15-16, 2019).

Очевидно, що в ході реформування виникатимуть й інші важливі медичні, організаційні, економічні питання, котрі на державному рівні потребуватимуть узгоджень. Отже, сучасний стан охорони здоров’я населення України свідчить про те, що всі спроби реформування медичної галузі за роки незалежності не сприяли зміцненню здоров’я нації. Плачевний досвід зобов’язує відповідальних керівників прийняти таку програму реформування, що була би вигідною для держави та позитивно сприйнята населенням і медичними працівниками. Слід пам’ятати, що термін дії реформ не має обмежуватися сьогоденням, вони мають поширюватися й на прийдешні покоління з можливістю їх коригування залежно від науково-технічного прогресу. Не таємниця, що розвалити систему охорони здоров’я минулого легше, ніж створити їй альтернативу, якою має стати придатна для наших реалій виключно українська модель медицини. Наш багатостраждальний народ на це заслуговує.

Медична газета «Здоров’я України 21 сторіччя» № 1 (470), січень 2020 р.